Микола Молчан:”Мені важко прийняти, що Юда міг зрадити”

Автор (джерело): Газета "Ратуша", Наталя Дудко

Дата: 2010-11-19

Коли відвідувач нової львівської галереї на вулиці Вірменській — галереї сучасного сакрального мистецтва “ICONART” завітає на виставку молодого художника Миколи Молчана “Таємна вечеря”, то виходячи, мимоволі повторить рух Юди з цієї картини. Експериментальна “Таємна вечеря”, з якої нова галерея почала експозиційну діяльність, — перше полотно на сакральну тему викладача пластичної анатомії ЛНАМ Миколи Молчана.  Коли він погодився виконати замовлення, то знав, що робота буде експериментальною. І спершу замовник її не сприйняв, тому митець намалював більш традиційну “Таємну вечерю”. Однак згодом художник переконав замовника, що більшу мистецьку вартість має перший варіант. 

ContentFileImages_2_%CA%EE%EF%B3%FF__NIK3787.jpg

Розмова з Миколою Молчаном — про ікону і сакральний живопис, про Юду й Петра, про Леонардо да Вінчі, Казимира Малевича й Андрія Рубльова. 

— Моя робота “Таємна вечеря” — не ікона. Вважаю, що ікона важливіша, ніж мій живопис на сакральну тематику, бо мій живопис не має тієї святості. З іншого боку, зображення таємної вечері в багатьох церквах уже перетворюється на штамповку (ті самі кольори, хто як має сидіти, з мінімальними змінами). А коли ікона стає штамповкою — це неправильно.

Тому кураторам галереї “ICONART", думаю, ішлося не про те, щоб зруйнувати традицію, а щоб розворушити глядачів, спонукати художників вкладати в ікону більше душі.

— Як відійти від штампування ікони — творячи новий мистецький канон, вкладаючи більше душі, експериментуючи, шукаючи новий шлях?
— Новий шлях, експеримент однозначно має бути. Щодо потреби нового мистецького канону, то вона є завжди, і повинні народжуватися генії, які творили б його. Коли згадують “Таємну вечерю”, то майже відразу кажуть про роботу Леонардо да Вінчі, його робота є своєрідним мистецьким каноном. І якщо порівнювати канон, закладений у церквах, і те, що зробив Леонардо да Вінчі, то є кардинальна різниця. Да Вінчі використав здобуток епохи Відродження — лінійну перспективу, коли глядач дивиться на предмети, і вони віддаляються від нього, зменшуються, зникають у просторі. Щоправда, дослідники кажуть, що тоді зникає і тайна. У зворотній перспективі, яку використовували в іконописі, навпаки, зображений світ скеровано на людину, предмети на задньому плані можуть бути більшими, предмети конкурують за значущість, і є зовсім інше сприйняття. Я у своїй роботі використав лінійну перспективу, навіть перебільшивши її. Людина постає як щось егоїстичне, вона стоїть у центрі і все проектується від неї. Я можу помилятися, але це дух нашого часу. Тому Ісус вийшов таким маленьким і дуже віддаленим від нас.
Копія__NIK3766.JPG
— Ви досліджували різні аспекти таємної вечері — мистецькі, релігійні, філософські. Які інтерпретації Вам найближчі?
— Упродовж року я вивчав джерела, працював над ескізами. А потім куратор галереї “ICONART" Марко Філевич за 20 хвилин перевернув усе моє розуміння. Він пояснив, що є два основні  погляди на таємну вечерю: один — виявлення зрадника, другий — таїнство причастя. І якщо я акцентую увагу на зраді-незраді, то це західний варіант. На таїнстві причастя наголошували у східній традиції: на іконах у наших церквах апостоли та Ісус не обов’язково сиділи, вони могли стояти, часто зображали двох Ісусів і по шість апостолів з обох боків. І вже не розумієш, де там Юда, а перед тобою — суть таємної вечері: милосердна любов, яку дарує Ісус. Я подумав, що взявся малювати як людина, яка, можливо, з релігійного погляду більш поверхово сприймає суть таємної вечері. Бо для мене важливу роль відіграли взаємини Христос-Юда.

— Яким є Ваш погляд на Юду? 
— Мені дуже важко прийняти, що Юда міг бути зрадником. Він — один із 12 апостолів, наділених божественною силою, які мали проповідувати, зцілювати людей і нічого не брати взамін. І важко уявити, щоб той, хто відчув цю силу, міг потім її навіть порівняти з грошима. Адже якщо людина доторкнулася до святого, то весь матеріальний світ нічого не означає. Інший аспект: якщо Юда — цілковите зло, то як ставитися до Петра? Він тричі зрадив, причому зарікався, що цього ніколи не зробить, стверджуючи, що навіть якщо всі зрадять, він не зрадить (тобто легко припускав, що всі недосконалі, але не він). Звісно, коли Ісуса пробували схопити, Петро виявив мужність і вірність. З іншого боку, в діяннях святих апостолів Петро виявив колосальну жорстокість до чоловіка та його дружини, які продали свої маєтки, але до церкви принесли тільки частину грошей, а не всі. Покаранням була смерть. Смерть за те, що вони не досконалі і не мають необхідної віри? Скільки разів Петра пробачав Ісус! Звідки така жорстокість та нетерпимість? Юді закидають, що він не покаявся, а скоїв самогубство. Але якщо вчинив самогубство, то не такий він і паразит. Бо люди-паразити радше всіх знищать, але не себе. Тобто є запитання, відповідей на які я не знаю. Однак я не хочу привертати увагу в такий спосіб, ніби стверджую, що Юда — хороший. Я цілком серйозно кажу, що не знаю. Мені просто важко прийняти, що людина, яка була в тому оточенні, могла зрадити. З іншого боку, часто згадують, що Юда — людина, обрана саме для цього, така його функція. Що коли Ісус обирав 12 апостолів, то знав, для чого бере Юду. Тоді так само і Петра обрано як основу церкви, і він так само не зміг нічого змінити, і мусив тричі зректися. Тобто чи мали вибір загалом тоді люди?

ContentFileImages_2_%CA%EE%EF%B3%FF__NIK3797.jpg
— А ми сьогодні?
— Ідея цієї виставки — щоб ми замислилися. На полотні у стані спокою тільки Ісус Христос. Він усе чітко розуміє, усі події таємної вечері, знає, що буде завтра, усе прийняв. Спокійно ставиться до свого оточення — недосконалі люди, яким він сто разів говорив, як усе відбуватиметься. Але з їхніх емоцій видно, що віри в них ще немає, вони ще не розуміють.

Ця камерна галерея ідеально розрахована на відвідування однієї людини. Якщо заходить один глядач, то раптом опиняється серед 12 скульптур, які висять нерухомо, у позі Христа, з опущеними руками, розслаблені, вони стали символом віри, символом апостолів, які отримали прощення, мученицькою смертю наблизилися до Христа, тому спокійні. Єдиний, хто рухається в залі — глядач. Він зараз у ролі апостолів з картини. І коли відвідувач повертається, щоб піти, раптом повторює те, що на картині, опиняється в ролі Юди, який виходив.

— Це один з найсильніших моментів виставки...
— Але недолік її в тому, що люди цього не відчувають, доки їм про це не розкажеш. Для мене важливо було в жодному разі не образити глядача, що от я порівняв тебе з Юдою. Я хотів, щоб людина, виходячи, запитала себе: чому мене порівнюють з Юдою, якщо я в сто разів кращий, нікого не зрадив? Або запитала себе: а може, я зрадив когось? Наскільки правильно живу в цьому світі? Чи з мене є якась користь? Чи після мене лишається якесь розчарування, в особистісному вимірі? Чи споруджую будинки, а від цього страждає природа? Я не хотів порушувати цілісність, яка є в церкві, заперечувати віру. Мені здається, що я не розходжуся з церквою, якщо хочу, щоб робота змушувала людину більше замислитися над своїми вчинками.

— Як Ви сприйняли те, що відвідувачі розуміють, здебільшого, тоді, коли їм розкажеш?
— Завершена річ тоді, коли художникові не треба говорити. Влодко Кауфман каже: “ти мав би мовчати, глядач мав би сам відчути”. Я заперечувати цього не можу, хоча вірю й в інше: якщо художник дуже довго працює над якоюсь темою, то щоб її потім зрозуміти, теж треба посидіти якийсь час, подумати... “Квадрат” Казимира Малевича міг би не дожити до нашого часу, якби художник не написав багато теоретичних праць, у яких прагнув пояснити, що він робить, доносив важливість своєї ідеї.

— Хто з учасників цієї інтерактивної виставки для Вас найважливіший — Ісус, апостоли, Юда, глядач?
 — Глядач. Людина — істота, яка на цій планеті здатна знищити не те що якийсь вид, а знищити все. І тоді жодна релігія не буде потрібна. На першому місці для мене — діалог з глядачем. Кінцева мета — щоб людина замислилася, як вона живе.

— Чи погодилися б Ви малювати канонічні класичні ікони? Або, можливо, відчули б таку потребу?
— Зарікатися не буду. Але канон у чистому вигляді не приймаю. Ікону дуже ціную, хоча колись не сприймав її, здавалося, що канон унеможливлює творчість, тобто я мислив примітивно. Коли потрапив у Москву і побачив роботи Андрія Рубльова (а він створив новий канон, який потім почали копіювати), то стояв розгублений і в мене виникла думка: можливо, світ, що постав переді мною, вищий, ніж мистецтво, яке бачив досі. Це значно сильніше. Але чи Рубльов копіював ікони, і завдяки цьому став Рубльовим? Ні, він став Рубльовим, бо абсолютно щиро пробував пропустити через свою душу те, що вкладав у роботи. Мені цей шлях у тисячі разів більше подобається, ніж той, коли бачу в церквах, особливо в нових, ікони, походження яких мені зрозуміле, можу тільки доскіпуватися, наскільки якісно чи неякісно повторено.

Розмовляла Наталя ДУДКО

Фото Олександра Новіцького

Роботи Миколи Молчана