Роздуми про творчість митця-іконописця Люби Яцків

Дата: 2011-08-07

Минулої неділі випала нагода побувати на відкритті виставки іконопису Люби Яцків у Галереї сучасного українського сакрального мистецтва  «ICONART» (Львів, Вірменська, 26). Я давно, ще з кінця 90-их чув ім’я цієї мисткині і бачив деякі її роботи, які мене дуже вразили. На цей раз випала нагода оглянути більшу кількість ікон і послухати саму авторку. Тож хочу поділитися своїми думками з приводу цієї мистецької події.

Зазвичай, після знайомства з творами сучасних іконописців у мене часто залишається подвійне враження. З одного боку, радієш, що люди переосмислюють і творчо переживають традиційні сюжети і стилістичні риси християнського іконопису, творять щось нове і особисте. Це показує, що християнство живе і продовжує надихати наших сучасників. З іншого боку, на мою думку, у творчих пошуках сьогоднішніх іконописців дуже бракує церковності.

Під цим я в жодному разі не маю на увазі якихось офіційних церковних «посад», «статусу», приналежності до якихось структур чи чогось подібного. Говорячи про церковність, я маю на увазі причетність людини до певної традиції молитви, богослужіння, життя і вчення Церкви. Її внутрішнє, особисте розуміння і прийняття певних фундаментальних істин і духовного досвіду християнства. Іншими словами, іконописець повинен внутрішньо розуміти, що він зображає на іконі, про що він свідчить, адже він є свідком, проповідником Слова Божого, подібно як священик, який проповідує у храмі. Зрештою, іконописець повинен елементарно володіти символічною і стилістичною мовою іконопису, яка витворилася впродовж віків і в якій кожна деталь наділена певним значенням...

В цьому контексті творчість Люби Яцків завжди була винятком. Як митцеві, художникові, їй не можна відмовити у самобутності, неповторності, творчій оригінальності. Її ікони водночас впізнавані і несподівані, її «почерк» видно в усіх творах, але кожен з них по-своєму інший від попередніх. Пам’ятаю першу ікону Люби, яку мені довелося бачити – Старозавітню Трійцю (три постаті ангелів за столом у Авраама). Вона вражала своєю «модерністю», новизною і, водночас, була сповнена певної гармонії, миру, необхідних для ікони, перед якою людина прагне возносити до Бога молитву. При цьому її ікона була цілком цілісною під богословським оглядом, без будь-яких порушень догматичного змісту цього важливого зображення.

Саме це поєднання творчих пошуків та інновацій з богословською відповідністю і духовною глибиною її робіт і вражає найбільше.

Як митець, Люба багато експерементує зі сюжетами, вносить у традиційні іконописні схеми нову динаміку і новий задум. Але при цьому їй дуже добре вдається втримати рівновагу, не порушити жодного суттєвого аспекту значення традиційної іконографії, не зруйнувати її цілісного задуму.

Ось на іконі Благовіщення ми бачимо Архангела Гавриїла, що, немов блискавка, стрімголов (власне так – головою вниз!) злітає з небес до Марії. Це досить незвичайна деталь сюжету ікони Благовіщення, але вона цілком органічно вписується в традиційний образ цієї події. У літургійних і святоотцівських текстах постійно проходить думка про те, що поява Архангела Марії була несподіваною, раптовою, «блискавичною».

Подібно бачимо старозавітнього Пророка Іллю в молитовній позі, з піднятими вгору руками, оточеного вогненним полум’ям. Для будь-кого, хто знайомий з древньою християнською молитовною практикою і містикою таке зображення видасться дуже органічним. Хоча мені невідомі ранні ікони з саме таким представленням Іллі, однак його особа традиційно викликає асоціації з горливістю, вогненною ревністю, запалом. Не даремно в Біблії описане його вознесіння не небо у вогненній колісниці, а стара новгородська ікона представляє Іллю на вогненно-червоному тлі.

На окрему увагу заслуговують лики ікон Люби Яцків. Їх годі порівнювати з ликами старовинних візантійських чи галицьких ікон. Тут Люба і справді видається ученицею бойчукістів, як це нераз зауважували. Обличчя на її іконах теж стримані, величні, дещо «схематичні», але водночас передають більше емоцій, почуттів, людського настрою. Вартує відзначити композицію «Не ридай наді мною, Мати», де авторка поєднала традиційну візантійську іконографію з елементами західної «Пієти». На її іконі Богомати обіймає зняте з хреста тіло мертвого Сина і обличчя їх обидвох передають світлу тугу і сум.

Зрештою, опис творів візуального мистецтва є річчю в основі невдячною. Виставка творів Люби Яцків «Образ» продовжує діяти в галереї «ICONART» під час Великодніх свят, і найкращий спосіб діткнутися до справді високого і одуховленого мистецтва авторки – подивитися на нього власними очима. Я переконаний, що для багатьох, як і для мене, споглядання цих ікон буде не просто естетичною насолодою і певним розширенням світогляду, але й справжнім духовним досвідом і пережиттям Свята.

Тарас Тимо