Ніхто запаленої свічки не покриває посудиною, або не ставить її під ліжко, а ставить на свічник, щоб світло бачили ті, хто входить. (Лк. 8, 16)
Святість, що є свідченням правдивої Божої любові в людях, завжди була тим джерелом світла, довкола якого гуртувалась спільнота християнської церкви. Вже перші християни черпали силу і рішучість із молитовних зустрічей та трапез на гробах святих. Символічною також була і назва тих перших поминальних трапез – Агапе – трапези любові, святої Безкровної Жертви, в яких спомин за тими, що вже покинули цей світ, аби перебувати поруч Отця, поєднувався із спільним споживанням хліба і вина, та спомином про Тайну Вечерю – трапезу Господню.
Культ святих сформувався на основі особливого шанування мучеників, перших свідків Христової благої вістки, що за свої переконання були готові пережити страждання і навіть смерть. У ранньохристиянській традиції сформувався і своєрідний «закон мучеництва», озвучений святим Григорієм Богословом: шкодуючи гонителів і немічних, не виходити на подвиг самовільно, але вийшовши - не відступати, тому що перше - зухвалість, а друге – малодушність.
Українська історія протягом віків нагадує нам середовище ранніх християн – від першого подвигу страстотерпців Бориса і Гліба, що з покорою прийняли мученицьку смерть від свого кровного брата, через історії мучеників часів царської Росії, яка переслідувала та нищила українську культуру в особах композитора Артема Веделя, кошового отамана Петра Калнишевського (Багатостраждального), та аж до цілого грона священиків, письменників, художників, громадських діячів ХХ століття, що постраждали за часів радянської окупації, а також загиблих Небесної Сотні, що не відступили перед небезпекою під час Революції Гідності. Зрештою, наші побратими продовжують гинути на Сході України, в терпеливості і часто без зброї, стримуючи російську агресію.
Позбавлені власної державності, українці часто не мали й змоги чинити гідний спомин мучеників української культури, завдяки яким жили й розвивались традиції українського сакрального мистецтва, літератури, музики та державної історії. Але «немає нічого таємного, що не стало б явним, ні утаємниченого, що не стало б відомим і не виявилося» (Лк. 8,17) і сьогодні ми, як ніколи, потребуємо того спомину, аби згуртуватись у світлі наших героїчних предків. Таким спомином-свідченням є «Світло Тихе» Іванки Крип’якевич-Димид.
За словами художниці, це – «П’ять квадратів, 1м*1м, акрил на полотні, що представляють постаті поетів, художників, воїнів, музикантів і священиків, які життям своїм пройшли Апокаліпсис випробувань на українській землі. Деяких з них я знала особисто: отця Івана Гриньоха, Івана Світличного, Зеновія Красівського, владик Павла Василика та Володимира Стернюка, та отця Артемія Цегельського (мого дідуся). Ці люди продовжують світити і свідчити крізь відстань часу. Це лагідне світло Присутності: ТИ НЕ САМ!».
Проект і справді має вимір дуже особистий, у ньому сама художниця, її живописні, творчі спроби, немовби, свідомо відходять на другий план, поступаючись місцем яскравим та мужнім характерам представлених особистостей. Постаті українських мучеників на полотнах Іванки не обрамлені канонічними німбами, не має тут і класичного червоного кольору, що найчастіше в іконографії символізує мученицьку смерть. Це, радше, образи людей у тихому й безмежному світлі Божої любові, що не потребують нашого почитання, але спомину. Не зважаючи на скромну простоту кольористики, увагу звертають прецизійно опрацьовані лики, їх атрибути, що ідентифікують характер їх служіння. Важливе місце у живописному полотні образів займають підписи - імена, що служать певним інформаційним тлом та спонукають до глибшого пізнання зображених осіб.
Свідчення правди підкреслюється присутністю ангелів, що разом із композиторами та музикантами прославляють Бога небесною музикою, разом із військовими та політичними діячами захищають правду як воїни Небесного війська, разом із художниками творять живописні образи Божественного світу, разом із письменниками та поетами сіють Боже Слово у світі. Світло хоч тихе, але діяльне. І, не зважаючи на спроби влади сховати його під посудину, поступово проникає у найтемніші закамарки українського суспільства і перемінює все світлом Преображення.
Марічка Цимбаліста