Небо
або спроба поєднати світлину та ікону
Світогляд Романа Барабаха перебуває в невпинному діалозі з основоположними християнськими ідеями, темами і цінностями. Саме крізь призму християнства художник переосмислює свої сюжети і саме в його релігійно-символічному контексті формує свій творчий почерк. Дві пристрасті Романа Барабаха, іконопис та фотографія, поєднались в одне слово: небо. То ж що воно і яке воно: небо Романа Барабаха?
Небо – назва водночас провокативна і загадкова для дебютної виставки. Провокативна насамперед для самого митця. Обравши таку назву, він ставить перед собою непросте завдання: досягнути усталеної – небесної – висоти. А загадкова для кожного з нас, бо охоплює безліч прямих і прихованих значень, які потрібно прочитати, зрозуміти.
Роботи, експоновані на виставці, виконані у техніці цианотипії. Саме у цій техніці створювались перші світлини в середині ХІХ століття. Під дією світла відбувається процес окислення, при якому колір із зеленого змінюється на блакитний і віддає цю блакить відбитку на папері. Таке колористичне перетворення, в якому художник не приймає безпосередньої участі, Роман Барабах трактує як своєрідний сакральний процес, наділений символічним змістом. Розкриття прихованої блакиті митець читає як проявлення невидимої Божої іскри, що ховається не лише у творі мистецтва, але і в людській душі. Світло, що вивільнює колір неба з важкої матерії (окисів металу), слугує метафорою християнського катарсису, очищення душі та її наближення до Бога. Таке відверто непересічне і глибинно символічне прочитання фотографічної техніки дозволяє Романові Барабаху поєднати полярні за своїм спрямуванням – світлину та ікону.
Ікона – найбільш консервативний жанр, з точки зору канонів композиції, кольору, символічної та образної ієрархії. Але переосмислення ікони як світлини розкриває перед художником спектр несподіваних інтерпретацій усталених іконографічних канонів. Це передусім стосується композиції і ракурсу зображення, в підході до яких ікона та світлина часто прямо протилежні. Наприклад, зображення зі спини, неприпустиме для ікони – у фотографуванні є одним з найбільш поширених прийомів. “Іконописець-хронікер” Роман Барабах обирає несподівані ракурси: він зображає Ісуса, що йде по воді – з-під води! Він застосовує сміливий і за своїм характером радше “кінематографічний” хід аби підкреслити чи повернути нам розуміння дива. Так з-попід Галілейського моря споглядали біблійну сцену хіба що риби – єдині істоти, що не були покарані Господом під час вселенського потопу. Руки зі стигматами митець зображає долонями вниз, немов у благословляючому жесті… але також немов це його власні руки.
У своїх роботах Роман Барабах сумлінно наслідує принцип художньої лаконічності та простоти, що також у його переконанні виявляється необхідною умовою внутрішньої чистоти в роботі з сакральними образами. Інколи ця візуальна “простота” тяжіє до наївності – тієї рідкісної та неповторної риси, притаманної народним українським іконам.
Сакральні сюжети, переосмислені в техніці цианотипії, постають як своєрідні світлини святих. Лик Христа на плахті св. Вероніки – Спас Нерукотворний – стає відбитком на шкельці фотографа-графіка. Цей прийом перетворює митця на “хронікера” біблійних подій, але також підносить світлину як жанр до рівня сакрального образу. Ця несподівана і, може, не осмислена ще до кінця навіть самим митцем знахідка виявляє глибоко-символічну паралель між фотографією як відтворенням реального зображення людини та ікони як символічного відображення божественного образу.
Анастасія Сімферовська