ОЛЕКСАНДР КУДРЯВЧЕНКО: ЖИВОПИС

/ 16.01.2013—10.02.2013 /

Живопис Олександра Кудрявченка приваблює не лише досконалою майстерністю виконання, але й дивовижним та гармонійним поєднанням динамічного неспокою та внутрішньої тиші. Його роботи одночасно буяють кольором, рухом, викликом, та разом з тим перебувають у недосяжному, майже медитативному стані внутрішнього заглиблення. Саме така характеристика більшості робіт Олександра виразно виділяє його творчість. Неповторне поєднання статики та динаміки дозволяє розглядати його живопис одночасно на кількох рівнях: це й особиста сповідь і самозаглиблений роздум над оточуючим світом і натхненне відчуття присутності Божественного...



Власну візуальну мову Олександр Кудрявченко розвинув на основі ґрунтовного знання живопусу бароко та ренесансу. Цей досвід художник здобув під час навчання в майстерні монументального живопису і храмової культури професора Миколи Андрійовича Стороженка у Національній Академії Образотворчого мистецтва і Архітектури у Києві. Після навчання художник інтенсивно працює не лише у ділянці станкового живопису, а й виконує храмові розписи та поліхромії для приватних інтер\'єрів. Твори Олександра Кудрявченка експонувалися на виставках в Україні, а також в Німеччині, Іспанії та США.



Живопис минулого - це не стільки взірець для копіювання чи наслідування, скільки відправна точка власної творчості. Виразні паралелі з мистецтвом італійського кватрочетто чи українського бароко дозволяють побачити сучасне продовження творчого пошуку давніх майстрів. Олександр не конфліктує з мистецтвом постмодерної доби, а радше розминається з ним, залишаючись вірним дещо іншим естетичним принципам. У власній творчості для художника найголовнішими залишаються не епатажність чи оригінальність, здобуті за всяку ціну, а переконливість та щирість власної мистецької мови.



Саме в щирості й дошукуємось чи не найважливішої риси сакрального живопису Олександра. Сакральний не стільки в значенні приналежності до певної конфесії, чи в слідуванні наперед визначеній іконографії, але сакральний у значенні правдивості.



Ці картини не хизуються, не приховують, не уникають неприємних тем. Ні, вони тихо і схвильовано оповідають свої історії. Історії надзвичайно різні: тут і захоплення навколишністю, і дискусія про пізнання Бога і любовне признання. Але усі вони без тіні фальші, правдиві, щирі, натхненні — саме тому й сакральні.


Маркіян Філевич