Крістоф Соколовскі відноситься до тих митців, котрі особистий духовний досвід перепускають через глибоке розуміння процесів сучасного мистецтва. На основі цього пошуку митець створив власну візуальну мову, котра поєднала у собі медитацію іконописця та інтерес дослідника. Соколовскі актуалізує не лише християнську іконографію, але й радикально змінює підхід до релігійного образу взагалі: для художника образ не стільки об’єкт почитання, скільки точка конфлікту та випробовування власних моральних цінностей.
Відправним моментом тут можна вважати первісне розуміння релігійного образу як зображення конкретної померлої особи. Тобто пригадування про присутність в сакральному образі портрета померлого дозволяє по-новому побачити зв\'язок між іконою та людиною. Саме це можна побачити у творах Крістофа Соколовского.
Фігури візанітійської іконографії, загорнуті в тоги та хітони, небагато говорять про тілесність, дошукуючись небесної святости вони часом оминають людськість. Відтак важливий компонент ікони залишається немовби прихованим, не висловленим. Дещо прикрашене, естетично приємне для споглядання людське тіло виказує нам лише половинчасту правду про людину. Прихованим залишається насамперед те, чого не хочемо бачити: страждання, болі, хвороби, смерть. Навіть якщо вони й присутні в сакральному образі, тоді представлені естетично гарно, страждання перетворюються на поставу, позу, а правда стражданнь відходить на задній план... Страждання у сакральному мистецтві можна зобразити гарно, однак чи буде це правдивим зображенням стражданнь?
А реалістично зображене страждання? Воно все ще залишається сакральним образом? Наскільки сакральним? Скільки правди може дозволити собі художник у зображенні смерті? Усі ці питання здаються доволі абстрактними, без жодних конкретних відповідей. І саме тому варто пригадати початки почитання ікон, початки християнського сакрального мистецтва – воно виросло безпосередньо з почитання мощей, тілесних останків ранньо-християнських мучеників. Ікона була ніщо інше як “продовження”, “розширення” поняття мощей, похованнь святих людей. Ікона була прямим безпосереднім візуальним зображенням того, хто лежав у гробі.
Цей глибокий звязок між іконою та похованням поволі стерся. Тепер, дивлячись на ікону, ми рідко пригадуємо про це первісне завдання ікони: представляти, зображати померлого. Саме відношення до тіла, до мощей виказує два різні підходи: на заході (передусім у візуальній мові барокової культури) - це промовисте представлення тлінного тіла, повсякчасне пригадування невідворотності смерті. На сході зв\'язок між тілом, похованням та образом візуально нівелювався доволі рано: візантійська естетика після IX ст. не допускала надто вже буквального зображення тіла, тим більше мертвого тіла, навіть мощі святих, котрі виставляли для почитання, завжди покривалися пишними тканинами, мощі ніколи не виставлялись у своїй нагості, свою жаску печать тлінності вони ховали за золотом риз. Відтак реальність мощей, сказати б “документальна” присутність тіла стала немовби зайвою, естетично красива ікона приховала те, до чого око не звикло, чого не хотіло би бачити.
Йдеться тут, очевидно, про візуальні звички, можливо про “візуальне виховання” – ми звикли бачити саме те, що нам показують і не сприймаємо того, що передрікає певний візуальний дискомфорт. Однак почуття дискомфорту цінне саме тим, що дозволяє нам вийти на новий рівень екзистенційних запитаннь.
У своїх творах Соколовскі спробував поєднати естетику східної ікони з її виразним символізмом та реалістичність західного підходу до шанування мощей. У його творах ці два підходи гармонійно зливаються в одне. Саме тому творчість Крістофа Соколовского важлива не лише в контексті сучасного мистецтва, але й з огляду на сучасне переосмислення феномену сакрального мистецтва.
Маркіян Філевич